Війна між Україною та Росією дедалі більше переходить у фазу боротьби за інфраструктуру. Якщо у перші роки повномасштабного вторгнення головними символами руйнування були електростанції, мости та нафтобази, то тепер до цього переліку стрімко додалася цивільна авіація. Аеропорти, які ще недавно вважалися тиловими об’єктами, поступово перетворюються на елементи військової логістики та політичного тиску.
Саме тому українська дипломатія почала просувати нову ідею — так зване «аеропортне перемир’я». Йдеться про взаємну відмову України та Росії від ударів по аеропортах і пов’язаній авіаційній інфраструктурі. Пропозицію озвучив міністр закордонних справ Андрій Сибіга під час зустрічі глав МЗС країн ЄС у Брюсселі, фактично сигналізуючи: Київ шукає нові практичні механізми деескалації, які можна реалізувати навіть без великої політичної угоди про завершення війни.
Ідея виникла не випадково. Останні місяці показали, що переговорний процес за посередництва США помітно сповільнився, а Кремль не демонструє готовності до масштабного припинення бойових дій. За попереднім аналізом «Дейком», українська влада дедалі активніше переходить від концепції «великої мирної угоди» до тактики часткових домовленостей, які можуть зменшувати ризики окремими секторами — енергетика, морська безпека, зерновий експорт або тепер авіаційна інфраструктура.
Для Києва це не лише дипломатичний жест. Україна прямо пов’язує тему можливого відкриття неба з безпекою аеропортів. Після закриття повітряного простору 24 лютого 2022 року цивільна авіація фактично зникла з української економіки. Країна втратила транзит, міжнародні маршрути, частину туристичного сектору та значний сегмент бізнес-логістики. Навіть часткове відновлення польотів стало б не лише економічним сигналом, а й демонстрацією стабілізації ситуації.
Саме тому останнім часом у Києві дедалі частіше говорять про технічну готовність до запуску авіасполучення. Аеропорт «Бориспіль» заявляє, що здатний відновити роботу протягом кількох тижнів після відкриття неба. Уряд уже створив окрему міжвідомчу групу, яка займається сценаріями перезапуску аеропортів, координацією систем ППО, логістикою та безпековими протоколами для цивільної авіації.
Але головна проблема полягає в тому, що жоден міжнародний страховий ринок не погодиться повноцінно повернути авіаперевезення в країну, де аеропорти залишаються потенційними цілями ракетних або дронових атак. Саме тут «аеропортне перемир’я» перетворюється з політичної ідеї на спробу створити мінімальний безпековий коридор для майбутнього відновлення польотів.
Для Росії така домовленість також може мати практичний сенс. Українські далекобійні дрони дедалі частіше дістаються великих російських аеропортів, порушуючи роботу цивільної авіації, змушуючи переносити рейси та створюючи внутрішній тиск на російську владу. Особливо чутливими стали удари по транспортних вузлах навколо Москви та центральної частини РФ. Кремль уже змушений регулярно тимчасово закривати аеропорти через загрозу атак БпЛА.
Саме тому українська дипломатія робить ставку на прагматизм. Київ виходить із того, що Росія може погодитися не через політичну готовність до миру, а через зростання власних витрат. Така логіка вже працювала в Чорному морі, коли обидві сторони поступово почали уникати сценаріїв, здатних повністю зруйнувати експортні маршрути.
Окремий сигнал у цій історії адресований Європейському Союзу. Сибіга фактично пропонує Брюсселю нову роль — не альтернативу США, а паралельний дипломатичний майданчик для вузьких секторальних домовленостей. Це важливий нюанс. Україна не намагається відсторонити Вашингтон від переговорів, але демонструє, що без активнішої участі Європи дипломатичний процес ризикує остаточно загрузнути.
Для ЄС це також питання власної безпеки. Відновлення української цивільної авіації напряму пов’язане з майбутньою економічною інтеграцією країни, транспортними коридорами та логістикою післявоєнної реконструкції. Без стабільного авіасполучення інтеграція України в європейський ринок залишатиметься неповною.
Втім, навіть у разі появи окремої переговорної групи перспективи «аеропортного перемир’я» залишаються складними. Росія системно використовує удари по інфраструктурі як елемент тиску, а будь-які локальні домовленості у цій війні швидко руйнуються без механізмів контролю та гарантій. Крім того, Москва традиційно намагається перетворювати тимчасові паузи на інструмент перегрупування.
Але сама поява такої ініціативи свідчить про важливу зміну в українській стратегії. Київ дедалі менше розраховує на швидкий великий мирний договір і дедалі більше — на серію обмежених, але практичних домовленостей, які можуть поступово знижувати рівень ризику. У нинішній фазі війни навіть часткове збереження інфраструктури починає сприйматися не як технічне питання, а як окрема форма політичної стабільності.
