Німеччина знову повертається до дискусії про власну роль у переговорах між Росією та Україною. Але цього разу мова йде не лише про дипломатію чи посередництво. Усередині керівної коаліції ФРН формується окрема концепція того, як Європа може спробувати отримати власний канал впливу на можливі перемовини з Кремлем — незалежно від Вашингтона та без прямого домінування Парижа.
У центрі цієї дискусії опинився президент Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр. Його кандидатуру нібито почали обговорювати як потенційного перемовника від Європейського Союзу щодо російсько-української війни. Формально рішення не існує, але сама поява такого сценарію показує: у Берліні дедалі сильніше готуються до етапу великої дипломатичної торгівлі навколо завершення війни.
Особливо показовим є те, що тема виникла саме після інформації про готовність Кремля бачити серед посередників колишнього канцлера Герхарда Шредера — людину, яка протягом багатьох років залишалася символом німецько-російських енергетичних зв’язків. І хоча офіційний Берлін сприйняв цю ідею різко негативно, сама поява пропозиції запустила внутрішню дискусію про те, чи може Німеччина запропонувати власну фігуру для переговорного процесу. За попереднім аналізом «Дейком», це вже не стільки питання конкретних персоналій, скільки боротьба за контроль над майбутньою архітектурою безпеки в Європі.
Штайнмаєр у цьому контексті виглядає компромісною фігурою для частини німецького поліичного класу. Він має багаторічний дипломатичний досвід, добре знайомий із російською політичною системою та вже був учасником переговорів до початку повномасштабного вторгнення. Саме його ім’я свого часу отримало суперечливе продовження у вигляді так званої «формули Штайнмаєра» — механізму імплементації Мінських домовленостей, який став предметом жорстких дискусій в Україні.
Для багатьох у СДПН Штайнмаєр залишається представником старої німецької Ostpolitik — політики діалогу з Росією через економічну інтеграцію та дипломатичні компроміси. Після 2022 року ця стратегія фактично зруйнувалася разом із концепцією «зміни через торгівлю», на якій десятиліттями будувалася зовнішня політика Берліна. Однак сама школа мислення нікуди не зникла. Частина німецьких еліт досі переконана, що будь-яке завершення війни неможливе без прямого каналу комунікації з Москвою.
Саме тому ідея «переговорного дуету» Шредера і Штайнмаєра виглядає не випадковою. Вона поєднує два різні політичні світи. Шредер уособлює неформальні зв’язки з російськими елітами та особисті контакти з Путіним. Штайнмаєр — офіційну європейську дипломатію та інституційну легітимність. Разом ця конструкція могла б виглядати як спроба створити окремий німецький переговорний канал.
Проблема полягає у тому, що всередині самої Німеччини такий сценарій є токсичним. Репутація Шредера давно перетворилася на політичний тягар для соціал-демократів. Після початку повномасштабної війни він не дистанціювався від Кремля, продовжив захищати необхідність співпраці з Росією та навіть виступав за відновлення енергетичних відносин. У СДПН кілька разів намагалися порушити питання про його виключення з партії, але безрезультатно. Для значної частини німецького суспільства він став символом провалу колишньої політики щодо Москви.
Тому залучення Штайнмаєра може бути спробою частково нейтралізувати негативний ефект від самої ідеї переговорів через людей, пов’язаних із минулою епохою німецько-російського партнерства. Президент ФРН, попри критику за колишню м’якість до Кремля, все ж залишається державним діячем із високим рівнем політичної легітимності.
Водночас сама поява таких дискусій демонструє ще одну важливу тенденцію: у Європі дедалі сильніше готуються до сценарію, за якого війна перейде у фазу довгих дипломатичних торгів. Після кількох років ставки виключно на військову підтримку України частина європейських столиць починає шукати механізми майбутнього політичного врегулювання — навіть якщо публічно про це говорять украй обережно.
Для України ця дискусія є чутливою з кількох причин. По-перше, будь-які переговорні конструкції за участі політиків, асоційованих із попередньою політикою поступок Росії, викликають серйозну недовіру. По-друге, сама логіка пошуку «посередників» створює ризик повернення до моделі, де великі європейські держави намагаються домовлятися з Кремлем про безпекову архітектуру без повного врахування української позиції.
Саме тому нинішня дискусія у Берліні має значення не лише як внутрішньонімецький сюжет. Вона показує, що Європа поступово входить у новий етап війни — етап боротьби за майбутній формат миру, вплив на переговорний процес і контроль над політичними наслідками конфлікту. І в цій боротьбі Німеччина явно не хоче залишатися лише спостерігачем.