Україна переходить до ширшої моделі переговорів щодо військовополонених, де великий обмін перестає бути окремою подією і стає лише одним із елементів постійного процесу. Заява уповноваженого Верховної Ради з прав людини Дмитра Лубінця про системну комунікацію з російською стороною свідчить: Київ намагається перевести гуманітарний трек у режим безперервної роботи, а не ситуативних домовленостей.
У центрі уваги залишається анонсований формат обміну «1000 на 1000», який може стати одним із найбільших за весь час повномасштабної війни. Але паралельно Україна веде переговори й щодо інших механізмів повернення громадян — від передачі списків полонених до доставки листів, посилок і встановлення місця перебування людей, які роками залишаються без офіційного підтвердження статусу.
Як раніше аналізував «Дейком», гуманітарний напрямок поступово став одним із небагатьох каналів прямої комунікації між Києвом і Москвою, який не припиняється навіть у періоди найгострішої ескалації. Саме тому переговори щодо військовополонених сьогодні мають значення не лише для конкретних родин, а й для загальної архітектури контактів між сторонами війни.
Лубінець повідомив, що підтримує системний контакт із російською уповноваженою з прав людини Тетяною Москальковою. Йдеться не лише про підготовку великого обміну, а й про окремі гуманітарні процедури, які для багатьох родин залишаються критично важливими. Передача листів, уточнення списків, підтвердження перебування у полоні чи отримання бодай мінімальної інформації про стан людини часто стають єдиним зв’язком між полоненим і його близькими.
Окремим напрямком переговорів залишається пошук зниклих безвісти військових і цивільних. За два роки великої війни ця проблема перетворилася на одну з найболючіших для держави. Частина людей перебуває в російському полоні без офіційного підтвердження, частина — у статусі зниклих після бойових дій, ще частину неможливо ідентифікувати через складність репатріації тіл із зон активних боїв.
Саме тому українська влада зараз одночасно намагається вирішити кілька завдань: домогтися повернення живих, завершити верифікацію всіх полонених і вдосконалити систему ідентифікації загиблих військовослужбовців. Ці процеси тісно пов’язані між собою. Без точних списків і підтверджених даних неможливо ані проводити великі обміни, ані закривати питання зниклих безвісти.
У цьому контексті важливими стали й зустрічі в Офісі омбудсмана з родинами військових 59-ї окремої штурмової бригади безпілотних систем імені Якова Гандзюка та 9-ї окремої бригади безпілотних систем. Саме родини сьогодні фактично формують постійний суспільний тиск на державні інституції, змушуючи тримати тему полонених у центрі політичного порядку денного.
Для української влади це також питання внутрішньої стійкості країни. Кожен успішний обмін полоненими має не лише гуманітарний, а й стратегічний ефект. Повернення військових демонструє суспільству, що держава продовжує боротися за своїх людей навіть у найскладніших умовах війни. Водночас затягування процесів або відсутність інформації щодо зниклих створюють накопичений соціальний біль, який із часом лише посилюється.
Тому переговори про формат «1000 на 1000» мають значення значно ширше, ніж проста арифметика обміну. Йдеться про спробу вибудувати більш стабільний механізм гуманітарної взаємодії під час війни, де питання полонених, цивільних заручників, репатріації тіл і пошуку зниклих перестають бути епізодичними кризами й переходять у режим постійної державної роботи.
Саме від ефективності цієї системи сьогодні залежить не лише швидкість повернення українців додому, а й довіра тисяч родин, для яких війна триває щодня — у тиші очікування, невідомості та постійної боротьби за право отримати відповідь.
