Історія хлопчика, який перетнув кордон, потрапив до російського притулку й після восьми місяців повернувся додому. Що вона показує про політику депортацій дітей у РФ.
Тринадцятирічний Дмитро із Маріуполя провів понад вісім місяців у російському дитячому притулку, перш ніж возз’єднатися з матір’ю в Києві. Його родина втекла від війни до Фінляндії, але хлопчик, пригнічений чужою мовою й культурою, у січні самостійно перейшов кордон із Росією. Так почалася історія, яка викрила масштабну систему утримання українських дітей на території РФ.
За даними Києва, у Росії досі перебувають понад 19,000 неповнолітніх українців, вивезених проти їхньої волі. Дехто з них був усиновлений російськими родинами, інші — у притулках чи “реабілітаційних центрах”. Дмитро став одним із небагатьох, кому вдалося повернутися додому, хоч його випадок відрізнявся: він пішов до Росії сам, під впливом знайомих із онлайн-ігор.
На російському кордоні хлопчика затримали, наділи кайданки та кілька годин допитували. “Вони притиснули мене до землі автоматом і не дозволяли піднятися”, — згадує він. Потім його відправили до дитячого притулку в Санкт-Петербурзі. Там Дмитро вперше відчув страх: “Вони питали, чому я не хочу жити в Росії. Я відповідав: звісно, хочу — аби лише залишили в спокої”.
Матері вдалося вийти з ним на зв’язок лише через три тижні. Раз на тиждень їй дозволяли короткі дзвінки, але її прохання повернути сина ігнорували. Лише після втручання українського та російського омбудсменів і безпосередніх переговорів між Києвом і Москвою хлопчика відпустили. Його шлях додому пролягав через Москву й Мінськ — з Білорусі він нарешті дістався України.
Москва заперечує будь-які депортації, стверджуючи, що “рятує дітей від війни”. Водночас Міжнародний кримінальний суд у Гаазі видав ордери на арешт Володимира Путіна та уповноваженої з прав дитини Марії Львової-Бєлової за незаконне переміщення українських дітей — це кваліфікується як воєнний злочин. Росія відмовляється визнавати юрисдикцію суду.
За словами правозахисників, система “захисту” дітей у РФ насправді є політичним інструментом — способом легітимізувати окупацію й демонструвати “гуманність” дій Кремля. Дітей вивозять у глиб Росії, змінюють документи, громадянство й навіть імена, ускладнюючи повернення. Дмитрові пощастило: його матір не зупинилася перед жодною бюрократією.
Офіс українського омбудсмена підтверджує, що нині ведуться прямі перемовини про повернення ще кількох дітей. Представниця з прав дитини Оксана Черв’якова каже: “Єдиний результат, який ми хочемо бачити, — це повернення всіх наших дітей на підконтрольну Україні територію”. Кожен такий випадок, як Дмитрів, — не просто історія порятунку, а доказ злочину.
Мати Дмитра, яка повернулася з Фінляндії до Києва, зізнається: “Коли ми обійнялись, він сказав лише: ‘Мамо, я вдома’. І цього було досить”. Для неї це символ того, що навіть після восьми місяців у російській системі дитина може залишитися українцем — якщо вдома його чекають і борються за нього.
Експерти попереджають: поки міжнародні механізми не запрацюють, історії повернень залишатимуться поодинокими. Але кожен успіх стає прецедентом. Україна формує базу доказів для подальших судів і розслідувань — не лише заради справедливості, а й щоб довести: дитинство не може бути заручником війни.
“Вони хотіли, щоб я залишився в Росії. Але я знав, що маю повернутися. Україна — це мій дім,” — каже Дмитро. Його слова стали відлунням усіх 19 тисяч голосів дітей, які ще чекають повернення.
