Коли у Пекіні відбувався масштабний військовий парад за участю Сі Цзіньпіна, Володимира Путіна та Кім Чен Ина, Дональд Трамп намагався зберігати спокій.
Він назвав дійство «красивим і дуже вражаючим», додаючи, що має хороші стосунки з усіма його учасниками. Проте за лаштунками Білий дім дедалі більше непокоїться: саміт із Путіним у серпні, який мав принести прорив у війні проти України, закінчився безрезультатно.
Трамп в’їхав у зустріч із Путіним, обіцяючи добитися припинення вогню або ж вдарити санкціями по російському енергосектору. Насправді він залишив переговори без жодних поступок з боку Кремля й без нових санкцій. Більше того, Росія посилила атаки на українські цивільні об’єкти.
Попри це, президент США публічно називає зустріч «успішною», хоча джерела визнають: він був роздратований небажанням Путіна йти далі.
Через три тижні після того саміту Китай продемонстрував світові картину антизахідної солідарності. Пліч-о-пліч із Сі Цзіньпіном на трибуні стояли Путін, Кім Чен Ин, а також лідери Ірану та Пакистану.
Для них це була нагода не лише святкувати річницю закінчення Другої світової війни, а й проголосити новий «міжнародний порядок», де США вже не відіграють головної ролі.
Аналітики підкреслюють: проблема для Трампа полягає не стільки в тому, що Путін його «зрадив», а в тому, що російський лідер дедалі частіше демонструє його слабкість.
«Це приниження на більшому рівні», — зазначає Роберт Кеґан із Brookings Institution. Для Трампа, який будує політику на особистих стосунках і публічному образі сили, така ситуація є особливо болючою.
Колишній посол США в Китаї Ніколас Бернс підкреслив: китайський парад мав чітке послання — підкреслити військову міць Пекіна та союз із Москвою, а також відсунути США на периферію історичного наративу.
Для Трампа, який любить символічні жести, це стало відчутним викликом: він навіть нарікав, що роль Америки у Другій світовій війні там згадали недостатньо.
Публічно Трамп запевняє, що не стурбований. Він повторює, що американська армія «найсильніша у світі» і ніхто не наважиться виступити проти США. Водночас у приватних розмовах він висловлює невдоволення тим, що Путін систематично уникає конкретних кроків. Його чергові «двотижневі дедлайни» минають, а війна триває.
Історики та дослідники авторитаризму нагадують: у випадку Трампа будь-яка подія сприймається крізь призму особистого.
Йому важливо бути в центрі глобальних процесів, а союз Пекіна та Москви — це сигнал, що інші лідери вміють будувати альянси без нього. Це посилює роздратування президента, який завжди прагнув бути головним арбітром у великих міжнародних угодах.
