Дональд Трамп знову говорить мовою тарифів так, ніби це універсальна валюта дипломатії. Його «тарифи США» дедалі менше схожі на торговельну політику й дедалі більше — на ультиматуми, що мають змусити партнерів змінювати поведінку.
Найгучніший приклад — погроза 200% тарифом на французьке вино і шампанське, прив’язана не до дефіциту торгівлі, а до вимоги приєднатися до його «ради миру» щодо Гази. Для Європи це сигнал: переговори замінюють умови.
Паралельно Трамп тисне на кілька європейських країн у сюжеті навколо Гренландії — і тут уже йдеться про трансатлантичні відносини та межі допустимого. ЄС публічно опирається, а в кулуарах готує сценарії відповіді, аби не виглядати слабким.
За даними газети «Дейком», у матеріалі від 9 січня про ризик «війни за $150 млрд» імпортери вже рахують потенційні повернення тарифних платежів, якщо Верховний суд США обмежить президентські повноваження. Це робить ставку у справі не символічною, а грошовою.
Ключ у тому, що тарифна стратегія підвішена на юридичній нитці. Верховний суд США розглядає, чи дозволяє IEEPA — закон 1977 року про надзвичайні економічні повноваження — вводити настільки широкі мита. Нижчі інстанції вже ставили це під сумнів.
Саме тому нинішні погрози звучать як «гра на випередження»: навіть якщо суд звузить інструмент, Трамп демонструє готовність «використати щось інше». Це риторика, що має утримати страх у переговорах — і одночасно заспокоїти власних прихильників.
Та ринок читає не заяви, а ризики. Ринкова волатильність стає індикатором недовіри, а будь-який натяк на ескалацію одразу відбивається в дохідності облігацій США. На цьому тлі падіння S&P 500 і стрибки індексу VIX сприймаються як плата за непередбачуваність.
Європа також не стоїть на місці. У Брюсселі обговорюють пакети контрзаходів — реталіаційні мита й навіть ширші інструменти тиску, включно з обмеженнями у сфері послуг. Публічно це подають як «пропорційність», але фактично — як урок стримування.
Паралельно зростає спокуса перетворити конфлікт на показову битву про суверенітет. Для Парижа історія з «французьким вином» — приниженням смаку й економіки, для Копенгагена — ударом по правилах Альянсу, для Берліна — загрозою експортній моделі.
Економічна ціна ескалації вже має контури. Оцінки на кшталт Oxford Economics попереджають: якщо мита й відповідні заходи розкрутять спіраль, це здатне підрізати зростання і в США, і в єврозоні. Навіть «піввідсотка ВВП» у великих економіках — це тисячі робочих місць.
У цьому конфлікті тариф стає не податком, а повідомленням. Трамп використовує його як важіль примусу: «або погоджуєтесь — або платите». Проблема в тому, що мита рідко лягають на уряди напряму — їх здебільшого оплачують бізнес-ланцюги й споживачі.
Саме тому критики сумніваються в результативності. Економісти нагадують: тариф — грубий інструмент, погано придатний для змушування союзників до геополітичних рішень. І що більше політики в миті, то менше прогнозованості в торгівлі.
Давос лише підсвітив цю логіку. Американські посадовці попереджають ЄС «не відповідати», радять «вдихнути-видихнути» і почекати — але такі поради звучать переконливо лише тоді, коли за ними стоїть довіра. А довіра тане, коли погроза повторюється щодня.
Друга проблема — прецедентність. Якщо Верховний суд США визнає широкі «IEEPA-мита» незаконними або звузить їх, президент втратить найгнучкіший перемикач тарифів. Якщо ж суд залишить інструмент, наступні адміністрації успадкують спокусу керувати торгівлею як санкціями.
Третя — стратегічна: Європа може відповісти не лише товарами, а й правилами. Розмови про цифрові податки, стандарти даних та конкуренцію здатні стати «дзеркалом» для Вашингтона. Торгова війна швидко перетворюється на війну режимів регулювання.
Людський вимір у цій схемі зазвичай губиться. Але в ланцюгах постачання він дуже конкретний: французький винороб, що планував поставки в США; німецький автокомпонентник; американський імпортер, який не може зафіксувати ціни на квартал. Для них «мита Трампа» — не шоу, а рахунки.
І тут знову повертаємось до Гренландії як символу. «Дейком» у матеріалі від 20 січня показував, як тарифний шантаж у цій темі б’є по НАТО і ЄС та підштовхує Європу до жорсткішої відповіді. Ризик у тому, що торгівля стає продовженням територіальних претензій.
Найближчі тижні дадуть три маркери. Перший — юридичний: що саме скаже Верховний суд США про IEEPA та межі тарифного маневру. Другий — політичний: чи сформує Євросоюз єдиний пакет відповіді. Третій — ринковий: чи втримається волатильність у межах «нервів», а не «паніки».
Прогноз обережний: нова торговельна війна можлива навіть без формального запуску тарифів. Достатньо тривалої невизначеності, щоб бізнес заморозив інвестиції, а уряди — почали страхуватися контрзаходами. У цьому сенсі «загроза мит» уже працює як мито — тільки на довіру.
Фінальний парадокс такий: суд може «перевірити» президента, але не може повернути стабільність, якщо політика робить тариф щоденною зброєю. А коли зброя — звична, компроміс стає винятком. Саме це й штовхає трансатлантичні відносини до найгострішого випробування за роки.