На тлі зростання напруги Аббас Арагчі заявив у Стамбул, що Іран не піде на прямі переговори з США, доки Вашингтон говорить мовою погроз. Дипломат назвав необхідною «чесну й рівноправну» рамку деескалації.
У центрі конфлікту — курс Дональд Трампа на примус: він публічно натякає на можливий удар, підкріплюючи слова демонстрацією сили й тезою, що «час спливає». Це типова “загроза удару” як інструмент тиску, але з ризиком неконтрольованої ескалації на Близькому Сході.
Тегеран відповідає симетрично: «готові до переговорів — готові до війни», водночас відрізаючи одну з головних вимог США. Іранський міністр категорично заявив, що балістичні ракети й системи оборони не будуть темою торгу — “балістичні ракети” подаються як основа стримування.
За підрахунками редакції Дейком, нинішня формула “переговори США-Іран” зводиться до гри в рамки: США хочуть пакетом ядерну програму Ірану, ракети та мережу союзних угруповань, а Іран вимагає спершу прибрати сам механізм примусу — погрози й силову демонстрацію.
Регіональна реакція показує, чому Тегеран упевнений у своїй лінії. Навіть держави, які стримано ставляться до Ірану, остерігаються, що удар втягне у відповідь військові бази США та партнерів — від Саудівська Аравія до Об'єднані Арабські Емірати та Ізраїль, і запустить регіональну війну.
На цьому тлі Туреччина намагається зіграти роль запобіжника. Хакан Фідан публічно просуває посередництво Туреччини і радить вирішувати «файли» з Іраном по одному, починаючи з ядерного — інакше пакет виглядатиме принизливо й “непроковтним”.
Сигнали сили, однак, нікуди не зникли. За повідомленнями, авіаносець USS Abraham Lincoln увійшов у близькосхідний регіон як частина підсилення — це робить воєнний сценарій не риторикою, а технічно підготовленою опцією.
Додатковий тиск іде з Європи: Європейський Союз оголосив про внесення Корпус вартових ісламської революції до терористичного списку, після чого в Тегерані пригрозили дзеркальною відповіддю щодо європейських військ. Це ускладнює канали “тихої” дипломатії та посилює санкції проти Ірану.
Внутрішній фон теж критичний: країна переживає наслідки жорсткого придушення протестів в Ірані, а дані про загиблих різняться — влада називає нижчі цифри, правозахисні мережі й свідчення вказують на значно вищі втрати. Невизначеність посилює радикалізацію риторики обох таборів.
Чому Тегеран так тримається за ракетний компонент? Для нього це «страховка» після років санкцій і регіональних конфліктів: відмова від ракет означає оголити країну під загрозою ударів і втратити важіль стримування, який компенсує слабші позиції в економіці.
Американська ж логіка — обернена: без обмежень на ракети будь-яка угода про ядерну програму Ірану виглядатиме неповною, а підтримка союзних формувань — незмінним фактором тиску на партнерів США. Саме тому Вашингтон намагається тримати “пакет”, а не поетапність.
Тут і виникає ключовий дипломатичний вузол: пряма зустріч високого рівня майже неможлива, зате ростуть шанси на непрямі канали — через посередників, технічні контакти, «пакети» гуманітарних кроків. Турецька пропозиція — не стільки про дружбу, скільки про контроль пожежі біля власного кордону.
Для Білого дому ставка на примус має політичну ціну: удар, навіть «обмежений», здатен різко підняти ризики для союзників і ринків, а також створити ефект “згуртування навколо прапора” всередині Ірану. Плюс — можливі відповіді по об’єктах партнерів у регіоні.
Для Тегерана затягування теж небезпечне: санкції проти Ірану продовжують душити економіку, а соціальна напруга не зникає. Влада намагається демонструвати контроль і силу, але чим довше триває криза, тим важче переконувати суспільство, що курс “опору” дає вихід.
Військовий сценарій має кілька рівнів: від демонстраційних ударів до ширших операцій, а у відповідь — ризик ударів по регіональних цілях чи кібероперацій. Саме тому регіональна дипломатія зараз активізується: вона націлена не на “велику угоду”, а на те, щоб не зірватися в ланцюгову ескалацію.
Окремий тригер — енергетика та морські маршрути: будь-яка атака, навіть без закриття ключових проток, підвищує страхові премії, здорожчує логістику й змушує держави Перської затоки рахувати ризики щодня. Тому для багатьох столиць деескалація — економічна необхідність, а не лише політичний жест.
Компромісна траєкторія, якщо її шукати, лежить у “розшивці” вимог: спершу ядерний трек і верифікація, потім — регіональні питання, а оборонні системи виносяться в окрему дискусію або “кодекс поведінки”. Саме таку поетапність просуває Анкара.
Та й для США є раціональний інтерес у зниженні температури: дипломатія дешевша за війну, а погрози без виходу створюють пастку репутації. Для Ірану ж “вхідним квитком” стане хоча б часткове зняття відчуття неминучого удару — інакше будь-які переговори виглядатимуть капітуляцією.
Найближчі тижні варто стежити за трьома маркерами: масштабом військового розгортання, тональністю європейських рішень щодо КВІР та інтенсивністю посередницьких контактів. Якщо хоча б один із цих каналів зрушить, з’явиться шанс на технічні домовленості без великої політичної сцени.
Мій прогноз на лютий 2026-го: прямі переговори навряд чи стартують швидко, але кулуарні контакти й “маленькі угоди” можливі — саме вони здатні розморозити формат. Відмова обговорювати ракети залишиться, однак ядерний трек може стати єдиним реалістичним входом.
У Стамбулі дві трибуни й дві дипломатичні мови прозвучали водночас: одна — про переговори, інша — про готовність до війни. Поки погроза удару лишається головним аргументом, сторонам простіше демонструвати твердість, ніж будувати довіру.
