Менше ніж за тиждень після зухвалого пограбування Лувру, у якому злочинці викрали вісім історичних коштовностей Франції, поліція затримала двох підозрюваних. Третього — імовірного спільника — знайшли вже за кілька днів. Головний доказ, який вивів слідство на їхній слід, — ДНК.
За словами прокурора Парижа Лор Бекко, генетичні сліди грабіжників виявили на вікні музею та на одному з моторолерів, якими вони тікали. ДНК третього підозрюваного знайшли на ковші підйомного крана, використаного для проникнення у другий поверх. Ці збіги підтвердив державний генетичний реєстр.
Злочин, який став сенсацією у світі, продемонстрував не лише прогалини у безпеці Лувру, а й потужність французької системи ідентифікації злочинців за ДНК. Злочинці залишили чимало слідів — рукавичку, уламки обладнання, недопалок — усе це стало доказами для аналізу.
Експерти обробили 150 зразків із місця події. Усі троє затриманих уже перебували в базі, оскільки раніше притягувалися до відповідальності за крадіжки. Без системи генетичного обліку, визнають юристи, знайти злочинців було б майже неможливо.
Національний автоматизований генетичний реєстр Франції створено ще 1998 року після справи серійного вбивці Гі Жоржа, який роками уникав правосуддя через відсутність єдиної бази. Його арешт став переломним моментом — держава вирішила збирати ДНК усіх злочинців.
Спочатку база містила дані лише осіб, засуджених за сексуальні злочини, однак уже через п’ять років її розширили — тепер зразки відбирають у підозрюваних у вбивствах, крадіжках, наркоторгівлі, тероризмі та пошкодженні майна. Зараз у ній понад 4,4 мільйона профілів.
Французькі криміналісти щодня додають нові дані, аналізуючи сліди поту, крові, волосся або епітелію. Лабораторії надсилають результати до центральної бази, де програма шукає збіги. У більшості випадків це займає лише кілька годин.
Юрист Гаетан Пуатвен зазначає: «Без збігу ДНК із базою ми б не знайшли виконавців пограбування». Саме технологічна швидкість і точність перетворили генетику на ключовий інструмент поліції. Втім, зростання обсягів бази викликає нові етичні дискусії.
Процедура видалення з бази — складна й тривала, тому більшість засуджених не подають відповідні клопотання. Відмова здати ДНК у Франції вважається окремим злочином і карається ув’язненням до року та штрафом понад 15 тисяч євро.
Французький реєстр — один із найбільших у Європі, і поліція має доступ до понад 30 аналогічних баз інших країн ЄС, а також до американської. Це робить міжнародне співробітництво у розкритті злочинів ефективним, особливо коли йдеться про серійні правопорушення.
ДНК-технології допомогли й у старих справах. Наприклад, завдяки базі вдалося встановити особу злочинця у спробі зґвалтування, що сталося понад 20 років тому. Інший випадок — розкриття вбивства, де збіг профілю сина вивів слідчих на справжнього злочинця через дев’ять років.
Система Франції подібна до американської CODIS, яка містить понад 24 мільйони профілів. Проте США також активно використовують приватні генеалогічні бази — такі, як GEDmatch чи FamilyTreeDNA, де мільйони користувачів шукають родичів або дізнаються про походження.
Саме ці комерційні сервіси допомогли американській поліції у 2018 році знайти «Золотого серійного вбивцю Каліфорнії». Відтоді у США понад 800 кримінальних справ розкрито завдяки поєднанню генеалогічних даних і класичної криміналістики.
У Франції ж подібна практика заборонена. Влада вважає, що в умовах трагічного історичного досвіду, коли під час Другої світової єврейське походження використовувалося для переслідування, приватні генетичні дані не повинні ставати публічними.
Втім, Міністр внутрішніх справ Жеральд Дарманен запропонував законодавчо дозволити доступ до іноземних комерційних баз для розслідування «застиглих» справ — тих, що залишаються нерозкритими понад 18 місяців. Ідея викликала суперечливу реакцію серед юристів.
Прихильники ініціативи вважають, що це допоможе розкривати серійні злочини, тоді як опоненти попереджають: використання таких баз може порушувати права приватності, адже одна людина фактично «розкриває» генетичні дані всієї родини.
Соціологиня Жоель Вайї називає таку практику небезпечною: «Кожен, хто здає ДНК для пошуку родоводу, фактично робить підозрюваними своїх нащадків». Це питання балансу між безпекою та правом на особисту недоторканність, яке стає все актуальнішим.
Попри етичні дилеми, французька ДНК-база залишається одним із найефективніших інструментів європейської поліції. Саме вона дозволила розкрити пограбування Лувру, що могло залишитися нерозслідуваним без технологій ХХІ століття.
Для суспільства цей випадок став нагадуванням: у добу даних навіть найобережніші злочинці залишають слід. І кожна крапля поту, волосина чи відбиток може розповісти історію — іноді фатальну для тих, хто вважав себе невловимим.
