Росія може не наважуватися на відкриту війну проти НАТО, однак це зовсім не означає, що Кремль відмовився від планів перевіряти Захід на міцність. Навпаки, дедалі більше уваги привертають сценарії, за яких Москва могла б завдати удару по окремій державі Альянсу або створити кризу, не переходячи одразу до масштабного військового конфлікту.
Західні уряди вже тривалий час попереджають про потенційну загрозу з боку Росії. Водночас представники розвідки останнім часом вважають, що Володимир Путін наразі не обов'язково прагне прямого зіткнення з НАТО. Натомість Кремль може робити ставку на так звані гібридні операції — дії, які дозволяють чинити тиск на країни Заходу, не оголошуючи повномасштабної війни.
Британське видання The Telegraph проаналізувало шість можливих сценаріїв, за допомогою яких Росія могла б спробувати перевірити єдність НАТО, створити розбіжності між союзниками або змусити окремі країни сумніватися в необхідності підтримувати жорстку позицію щодо Москви.
І хоча частина цих сценаріїв виглядає малоймовірною, головна небезпека полягає в іншому: Кремль може намагатися діяти поступово, підвищуючи рівень ризику та спостерігаючи за реакцією Заходу.
Сценарій №1: повторення «кримського сценарію»
Одним із найбільш обговорюваних варіантів залишається спроба використати етнічне питання для створення внутрішньої кризи в одній із країн НАТО.
The Telegraph розглядає як потенційні точки напруження естонську Нарву або латвійський Даугавпілс — міста зі значною російськомовною частиною населення.
Теоретично сценарій міг би розпочатися з організації протестів. Російські агенти під прикриттям могли б спробувати створити видимість масового невдоволення нібито утисками російськомовного населення. Після цього ситуація могла б перейти в іншу фазу — появу озброєних груп або російських військових, які спочатку могли б діяти без офіційних розпізнавальних знаків.
Саме таку тактику світ уже спостерігав у Криму в 2014 році.
Головна ставка в такому випадку робилася б на нерішучість НАТО. Москва могла б спробувати поставити союзників перед складним питанням: чи є це очевидною військовою атакою Росії, чи внутрішнім конфліктом на території країни-члена Альянсу?
Поки союзники обговорюють характер подій, Росія могла б отримати час для подальших дій.
Однак сьогодні повторити кримський сценарій значно складніше. Балтійські країни роками готувалися саме до подібних загроз. Вони посилюють оборону, вдосконалюють механізми реагування та дедалі тісніше інтегруються у військову структуру НАТО.
Тому спроба зіграти на російськомовному населенні може зустріти набагато жорсткішу реакцію, ніж у 2014 році.
Сценарій №2: прямий військовий наступ
Найбільш небезпечним, але водночас одним із найменш імовірних варіантів The Telegraph називає відкриту військову атаку на країни НАТО.
У теоретичному сценарії Росія могла б спробувати одночасно діяти з боку Білорусі та Калінінградської області. Однією з головних цілей у такому випадку міг би стати Сувалкський коридор — вузька ділянка між Польщею та Литвою, яка має стратегічне значення для сполучення Балтійських країн із рештою території НАТО.
Паралельно Москва могла б намагатися створити додатковий тиск у Балтійському морі.
Теоретично захоплення контролю над цим напрямком дозволило б створити серйозну логістичну проблему для союзників і ускладнити постачання до Естонії, Латвії та Литви.
Проте саме цей сценарій НАТО відпрацьовує вже багато років.
Європейські держави посилили військову присутність на східному фланзі Альянсу, а Балтійський регіон перетворився на одну з найбільш контрольованих зон Європи.
Експерт із питань безпеки Марк Галеотті наголошує, що у разі перетину російськими військами кордону країни НАТО реакція Альянсу вже не залишалася б невизначеною.
Тому прямий напад став би для Кремля надзвичайно ризикованим кроком, адже міг би миттєво перетворити локальний конфлікт на війну з усім Альянсом.
Сценарій №3: «випадкове» порушення кордону
Значно хитрішим може бути сценарій, у якому Росія намагається уникнути очевидного акту агресії.
Наприклад, російський військовий вертоліт нібито через технічну несправність здійснює аварійну посадку неподалік від кордону з Польщею чи Литвою. Після цього Москва могла б заявити про необхідність проведення рятувальної операції для евакуації екіпажу.
На перший погляд така ситуація могла б виглядати як звичайний інцидент. Але якщо на територію країни НАТО заходять озброєні російські військові, ситуація одразу набуває зовсім іншого характеру.
Подібна схема може мати й інші варіанти.
Йдеться про ракети, безпілотники або літаки, які нібито випадково порушують повітряний простір і падають уже на території Польщі, Румунії чи інших держав.
Особливу небезпеку таких інцидентів становить їхня неоднозначність. Москва могла б намагатися пояснити їх технічною помилкою, навігаційним збоєм або нещасним випадком.
Але чим більше таких випадків відбувається, тим складніше Заходу сприймати їх як випадковість.
Сценарій №4: операція під чужим прапором
Ще один можливий варіант — провокація, метою якої стало б створення враження, що відповідальність за атаку лежить не на Росії.
The Telegraph звертає увагу на повідомлення про те, що Москва може накопичувати захоплені або збиті українські безпілотники.
Теоретично їх можна було б використати для створення провокації: завдати удару таким дроном по території країни НАТО, а потім спробувати переконати громадськість, що це була українська атака.
Подібний сценарій мав би не лише військовий, а насамперед політичний ефект.
Якщо, наприклад, на території Польщі станеться масштабний інцидент, пов'язаний із безпілотником, Кремль міг би спробувати спрямувати суспільне невдоволення проти України.
Це особливо небезпечно з огляду на те, що в окремих європейських країнах уже існують політичні сили, які виступають проти подальшої військової допомоги Києву.
Таким чином, одна провокація могла б бути використана для значно ширшої інформаційної кампанії — не просто проти України, а проти єдності самого НАТО.
Однак слабким місцем такого плану залишається необхідність переконливо приховати російське походження атаки. Сучасні розвідувальні можливості країн Альянсу значно ускладнюють проведення подібних операцій без ризику викриття.
Сценарій №5: диверсії в Європі
Ще одним інструментом тиску можуть стати диверсійні операції.
Йдеться про дії, які не виглядають як класична військова атака, але здатні завдати значних економічних і людських втрат.
Серед можливих цілей можуть бути транспортна інфраструктура, промислові підприємства, логістичні центри та інші стратегічно важливі об'єкти.
Теоретично диверсія може бути організована таким чином, щоб Москва могла заперечувати свою причетність.
Саме в цьому полягає одна з головних переваг гібридної війни: напад відбувається, наслідки відчувають громадяни, але юридично й політично дуже складно одразу визначити, хто стоїть за ним.
Втім, такий підхід має і величезний ризик для самої Росії.
Кремль не може точно знати, де для Заходу проходить межа терпіння. Операція, яку в Москві розраховували сприймати як «керовану провокацію», може стати приводом для набагато жорсткішої відповіді.
Сценарій №6: масштабна кібератака
Найменш очевидним, але потенційно дуже небезпечним способом тиску є кіберпростір.
Кібератака здатна паралізувати роботу великих компаній, державних структур, банків, транспортних систем або критичної інфраструктури, не випустивши при цьому жодної ракети.
Наприклад, масштабний удар по цифрових системах аеропорту може спричинити хаос у транспортному сполученні. Атака на фінансову інфраструктуру здатна викликати паніку на ринках.
Проблема для НАТО полягає в тому, що визначити момент, коли кібератака перетворюється на акт військової агресії, значно складніше, ніж у випадку звичайного ракетного удару.
Теоретично Москва могла б розраховувати саме на цю невизначеність.
Кремль міг би перевіряти реакцію Заходу невеликими атаками, поступово збільшуючи їх масштаб. Якщо кожна попередня операція не призводитиме до серйозних наслідків для Росії, це могло б створювати у російського керівництва ілюзію безкарності.
Саме тому важливим фактором стримування є здатність Заходу швидко встановлювати відповідальних і демонструвати, що навіть прихована атака матиме наслідки.
Чого насправді може прагнути Путін
Усі шість сценаріїв об'єднує одна спільна риса: вони спрямовані не лише на фізичне завдання шкоди.
Головна мета може полягати у створенні сумнівів.
Сумнівів у тому, хто винен. Сумнівів у необхідності підтримувати Україну. Сумнівів у готовності союзників прийти один одному на допомогу. І, зрештою, сумнівів у самій спроможності НАТО діяти як єдине ціле.
Саме тому гібридні операції можуть бути для Кремля привабливішими за відкритий напад.
Повномасштабна атака на державу НАТО автоматично створює ризик колективної відповіді. Натомість диверсія, кібератака, провокація або спроба розпалити внутрішній конфлікт дозволяють залишити простір для заперечення.
Однак це не означає, що Росія гарантовано обере якийсь із цих сценаріїв. Більшість описаних варіантів залишаються гіпотетичними, а їхня реалізація несла б для Москви серйозні ризики.
Розвідка США також стежить за ситуацією
Окрему увагу до потенційної загрози привертає нещодавній візит директора ЦРУ Джона Реткліффа до Москви.
За оцінками Інституту вивчення війни, ця поїздка може свідчити про занепокоєння Вашингтона щодо можливих майбутніх дій Росії та підготовки до потенційного конфлікту з НАТО.
Водночас президент США Дональд Трамп публічно відкидав твердження про неминучий російський напад на територію Альянсу. Він також називав візит директора ЦРУ до Москви звичайною практикою.
Таким чином, між публічними заявами політичного керівництва США та оцінками окремих аналітичних структур залишається помітна різниця.
Але незалежно від того, наскільки близьким чи далеким є прямий конфлікт, для НАТО ключовим завданням залишається одна річ — не дозволити Росії перетворити окремі провокації на інструмент розколу.
Адже найбільша небезпека може полягати не в одному масштабному ударі, а в десятках невеликих криз, які поступово випробовують терпіння союзників.
Якщо одна країна почне сумніватися, друга вирішить, що ризик занадто високий, третя вимагатиме не втручатися, а четверта звинуватить союзників у надмірній реакції — саме тоді Москва може отримати те, чого прагне найбільше.
Не обов'язково перемогу на полі бою.
А розкол Заходу зсередини.
